"Живі історії: точка нуль - розповіді людей, які бігли від війни" 17.10.2023 у Кельні
"Ми з народом України, ми проти путінського терору" і "Ми з народом Ізраїлю, ми проти терору ХАМАС" - цими словами Володимир Вайнберг, директор BVRE e. V., починає захід "Живі історії: точка нуль - розповіді людей, які тікали від війни" в Центрі дослідження часів націонал-соціалізму в Кельні: "У рамках проєкту ми пробуємо різні жанри і формати. У більшості випадків учасники наших заходів - це співробітники різних громадських організацій, інституцій та активісти, але сьогодні ми даємо слово людям, які тільки обживаються в Німеччині, тим, хто потрапив сюди через війну. Ми вважаємо важливим, щоб їхні відчуття, їхні думки та їхні щирі емоції були почуті від першої особи. Висловитися і вислухати - без цього ми не будемо розуміти один одного"
Захід розпочався з музичного перформансу Владислава Солодовникова і Сніжани Басалиги з відео-супроводом Діани Ходячих. Перформанс оповідає про перші дні війни - історичну точку зламу доль мільйонів людей.
На запитання Володимира Вайнберга Сніжана і Владислав розповіли, що зараз вони вивчають німецьку мову. Між собою розмовляють українською, проте їхнє оточення - це здебільшого російськомовні люди. Вони добре почуваються в багатомовності й не конфліктують із цього приводу.
Потім на подіум виходять четверо учасників дискусії:
Алла Бугорська приїхала до Кельна з Харкова. Вона розповідає про жах перших хвилин, годин і днів війни: про те, як усій сім'ї доводилося ночувати в переповненому харківському метро - у холоді та постійному страху й шоці: "За тиждень під бомбардуванням людина розлюдяніє: усе, що було важливим до бомбардувань, стає геть неважливим, усі почуття замінює інстинкт самозбереження".
"Так, - підтвердив Амін Бубакер, - тиждень під бомбардуваннями - це як удар ножем у людську плоть. Це моментальна психологічна травма, яка заживає роками". Амін Бубакер етнічний тунісець. Це друга війна в його житті. Перша спіткала його в Кувейті, звідки він ще дитиною був змушений тікати на батьківщину в Туніс. "Останні 16 років я жив в Україні. Я вже повністю став українцем. Від Тунісу в мене залишилася тільки зовнішність, яка не може змінюватися й інтегруватися в новому суспільстві", - жартує Амін. Аміна війна застала в Полтаві. Після тижня, проведеного в сирому підвалі, Амін вирішує виїхати до брата в Німеччину: "Я повинен був зробити це заради своїх дітей, які за півроку до війни залишилися без матері". З Полтави родина дивом виїжджає в абсолютно переповненому поїзді: "У переповненому поїзді відчинилися лише одні двері - прямо перед нами. Ми були єдиними, хто зміг протиснутися у вагон". Діти їхали в туалеті і були змушені відвертатися щоразу, коли хтось туди заходив через потребу. Амін вдячний Німеччині за гостинність. Тут його підтримала українська асоціація в Дюссельдорфі de.Perspektive e.V.
Ольга Дудко, голова de.Perspektive, розповідає про те, як громадянське суспільство - велика кількість російськомовних і німців - з перших днів війни пропонували свою допомогу - з перекладом, фінансовою підтримкою, речами і всім, чим тільки могли. У перший час українців водили "за руку по "амтам"" - ніхто взагалі нічого не розумів. Зараз багато хто вже вивчив мову і шукає роботу. Так само і в Ольги в організації беруть активну участь люди з числа біженців: "Роботи в нас в організації - непочатий край. Ми розуміли відразу, що війна надовго. Адже 24§ відразу давали надовго і було відразу зрозуміло, що війна не закінчиться швидко".
Ірина Гурська з Пензи. Ще у 2014-му вона виступала проти "кримнашів". У WhatsApp чаті сусідів по будинку вона вела активні дискусії і все більше й більше ставала маргіналом у тоталітарному суспільстві. Коли почалася війна, Ірина не могла залишатися осторонь: спочатку вона допомагала вимушеним біженцям з Маріуполя в Пензі, а потім створила волонтерську мережу для вивозу насильно переміщених у Росію українців у Європу - через Естонію, до якої можна було виїхати з тваринами без документів, адже чимало людей замість валіз з важливими речами везли із собою своїх тваринок: котів, собак і навіть папуг. У якийсь момент почалися репресії. Спочатку на Ірининих дверях у кольорах прапора України написали, що вона "пособник нацистського режиму". Потім її викликали в поліцію: "Там двоє бойових молодих людей у масках затягли мене в бусик, закривши мені рот рукою, і почали бити". Силовики били Ірину протягом шести годин, потім її викинули з бусика: "Вони сказали мені, що якщо я не припиню допомагати українським біженцям, вони вб'ють усіх моїх рідних". Мережа активістів організувала для Ірини гуманітарну візу до Польщі, і вона була змушена сама стати біженкою. Це було нелегко, бо вона бігла зі струсом мозку.
У Німеччині Ірина почувається в безпеці, проте їй дуже важко спостерігати за тим, як її країна день за днем несе у світ розруху, біль і страждання: "Я добре пам'ятаю те, як описував свої почуття Ремарк, будучи біженцем із Рейху. У мене дуже схожі почуття".
Захід було організовано BVRE e. V. в рамках проєкту "Діалоги проти расизму для зміцнення соціальної згуртованості (Im Plural)", що фінансується Уповноваженою федерального уряду з питань міграції, біженців та інтеграції та Уповноваженою з боротьби з расизмом.
